::Отже, дісталися ми нарешті до тієї корчми, що на місяці стоїть — і хай вас не бентежить буквальність цього твердження, бо місяць той, великущий і червонястий, мов кривава торба, повішена Господом Богом на небесному гаку для просушування людських гріхів, справді-таки висить над головами. І справді-таки здіймається з його поверхні димок — тонкий, сивуватий, як волосся старого філософа з люлькою при комині, що роздумує над марнотою буття. А сама корчма сяє з вікон, мов ліхтар серед камінного моря темряви, й долинає звідти музика, така, що серце стискається від незбагненної туги за чимось, чого ми, може, й ніколи не мали.
Дивне діло. А може, то ми вже мертві, і не знаємо?
Я пожимаю плечима і штовхаю двері корчми. Усередині тепло, як у маминому животі, і пахне чимось знайомим — вареними яйцями, тютюном, горілкою і вічністю. За стойкою стоїть корчмар з обличчям, яке ніби з туману ліплене, і наливає щось прозоре у склянки, що самі собою світяться.
Левко п'є свою горілку і раптом каже:
А знаєте що? Мені здається, ми завжди тут були. І завжди тут будемо. Просто інколи нам сниться, що ми десь там, внизу, в тому світі, живемо.
Я киваю, бо це має сенс. Місячний, корчмарський, але сенс. А за вікном корчми пролітають якісь птахи з людськими обличчями і співають пісні, яких ми ніколи не чули, але чомусь знаємо напам'ять.