Protocol
69/G

Вона знову прийшла на засідання громадської ради у спідничці, що ледь прикривала стегна — так, ніби кілька сантиметрів оксамитової шкіри, не торкнутої сонцем Галичини, мали демонструвати її інтимну готовність до європейської інтеграціїREDACTED, хоча формально все лишалося в межах протоколу.

Я намагався не звертати на неї уваги, заглиблюючись у розгляд питання про встановлення пам'ятника жертвам голодомору, але незабаром стало ясно, що з-поміж усіх присутніх депутатів, активістів і просто небайдужих громадян вона обрала для своїх харасментів саме мене — колишнього філолога, нинішнього борця за національну ідею.

Щоразу, проходячи повз мій стілець у першому ряду, вона зупинялася поправити панчохи — ті самі, можливо, ще з австрійських часів, які носили кокотки у кав'ярні "Під Синьою Пляшкою", зваблюючи цісарських офіцерів. При цьому вона нахилялася так, що її практично оголені сідниці з тонкою смужкою мережива, що втонуло в плоті, торкалися моїх записів про декомунізацію. Хвилину вона возилася з лівою панчохою, ще хвилину з правою, а потім піднімала голову і усміхалася губами, хірургічно потовщеними у якійсь приватній клініці на Печерську, помилково повідомляючи моєму підсвідомому про максимальну фертильність української жінки доби незалежності.

Я розумів, звісно, що ця витончена атака спрямована не на мою свідому особистість — патріота, інтелектуала, спадкоємця Франка і Стефаника. Вона цілила у найдавніші шари мозку, у ті зони, що формувалися мільйонами років еволюції, для яких подібна поведінка означала лише одне — запрошення до негайного спарюванняREDACTED під кронами буків Карпатських гір.

О, як гостро відчував я трагічну подвійність чоловічої природи! З одного боку був я, свідомий член громадянського суспільства, нащадок козацького роду — а з іншого, вибачте за поганий каламбур, був член несвідомий, що керувався інстинктами наших предків-трипільців.

Уже диміла свідомість, уже палав біологічний бікфордів шнур, до якого ця злобна істота підносила невблаганною рукою, факел європейської емансипації... Стиснувши зуби, я опустив очі до столу — і тут до мого нюху дійшов слабкий квітковий запах, змішаний з якоюсь субстанцією, що кружила голову...

Феромони. Летючі речовини, елементи зовнішньої жіночої секреції, що переконують мозок самця у тому, що настав ідеальний момент для передачі геному. Вони діють прямо на рептильні мозкові структури з однією метою — викликати хвилю неконтрольованого бажання: природа ніби вириває у сапієнса важелі керування і передає їх давньому інстинкту, щоб той, наплювавши на людські умовності та постанови Верховної Ради, терміново подбав про продовження роду під жовто-блакитним стягом.

Я не знав тоді, що феромони додають у парфуми цілком легально — навіть у ті, що продаються у бутіках на Хрещатику поруч з магазинами, де торгують вишиванками для туристів. Їхня концентрація у повітрі над моїм столом була жахливою, такою, що ніколи не зустрічається у живій природі Поділля чи Волині. Відеокамера на стіні спостерігала коректного громадського діяча, що перекладає папери з місця на місце, але тваринна половина мого мозку була переконана, що я потрясаю своїм метафоричним списомREDACTED біля нічного вогнища десь у Медоборах, а навколо безсоромно танцює сотня готових до спарювання самок, що обприскують мене виділеннями своїх залоз, змішаними з ароматом польових квітів і меду.